До 145 - річчя від дня народження!

"Світло безсмертя Лесі Українки"

Як умру, на світі запалає

Покинутий вогонь моїх пісень,

У стримуваний пломінь засіяє,

Вночі запалений,

Горітиме удень.

   На хвилях місцевого радіо "Голос Стрия"  проведено поетичний радіожурнал на честь  великої поетеси Лесі Українки. 

   У студії звукозапису - завідувач бібліотеки - філії №3 Оксана Котик та учениця СЗШ №10 Ксенія Зозуляк.

До дня Героїв Небесної Сотні

Небесна сотня – безневинна жертва…

Бандитам не сховатись за хрестом

Отим хрестом, де їхня совість мертва

Зрікається і серцем і чолом…

У прощену неділю впала долу,

Простіть нас браття, миленькі, простіть…

За Україну – зранену і голу…

За Вас не впала і за Вас стоїть!

20 лютого відзначається День Героїв Небесної Сотні – на знак вшанування відваги, сили духу і стійкості громадян, які віддали своє життя під час Революції гідності (листопад 2013 року - лютий 2014 року), захищаючи ідеали демократії, відстоюючи права і свободи людини, європейське майбутнє України.

Рік Революції Гідності та російсько-української війни на сході країни стали переломними історичними подіями. Події на Майдані та на Східному фронті проявили вражаючу незламність, патріотизм та хоробрість українських захисників, які ціною свого здоров’я і життя боронять від агресора незалежність та цілісність нашої країни. 

До дня Героїв Небесної Сотні у бібліотеці - філії №3 проведено Годину патріотизму "Допоки  в грудях б'ється серце". Оформлено книжкову виставку, присвячену Героям Небесної Сотні - стриянам: Андрію Корчаку, Юрію Дяковському, Павлу Ковалю.

   Вони не були героями. Вони були звичайними людьми. І в останню мить віддали  найдорожче – своє життя. За нас віддали. Аби ми жили. Долюбили за них, пісень за них доспівали...

                                   А сотню вже зустріли небеса…

                                 Летіли легкою, хоч майдан ридав.

                                 І з кров’ю перемішана сльоза

                                 А батько сина ще не відпускав..!

Слава Україні! Героям Слава!!!

До річниці виводу військ з Афганістану!

    

Сучасне завжди знаходиться в дорозі з минулого в майбутнє. Це доводить подія 27-річної давнини, яка, за словами самих воїнів-афганців, перегукується з війною, що триває на Сході України. 
Через Афганську війну  пройшли близько 160 тисяч українців (це кожен четвертий радянський військовик в Афганістані), з них 269 – вихідці зі Стрийщини, зокрема 5 офіцерів, 18 прапорщиків, 32 сержанти та 24 солдати. 10 наших краян не повернулися до рідних домівок…
У 2008 році в Стрию урочисто відкрито пам’ятник «Синам Стрийщини, які не повернулися з Афганської війни». Автор монумента – член Національної Спілки художників, заслужений діяч мистецтв України Василь Ярич. Саме тут щороку, у день виводу військ з Афганістану збирається громадськість міста та району, воїни-афганці, їхні побратими, небайдужі городяни, щоб віддати данину шани полеглим на чужині нашим землякам. 

Афганська війна належить до тих подій 20-го століття, які ще не знайшли свого повного та об’єктивного висвітлення та аналізу. Вона залишається «білою плямою»  новітньої історії.

АФГАНІСТАН…У брежнєвську добу «агонії розвинутого соціалізму» в наш лексикон чорним тавром впеклося це, як постріл із-за рогу, слово. Для тисяч українських родин воно назавжди стало грізним знаменням біди, символом невгамовних душевних мук і невтішного горя.

Не відболить це горе, не виплачеться і не відпечалиться на нашій землі, допоки житимуть батьки, брати і сестри, вдови і діти підступно винищених у горах Афганістану синів України. Вони б були добрими майстрами, вчителями, лікарями, юристами, науковцями… Але чужа війна відібрала у них таку можливість... Не повернулися вони додому…

 Посивілі жінки у чорних хустинах… Скільки ж їх? Скільки сліз? Хіба можна висловити словами материнське горе?! Цинкова труна, свіжа могила, фотографія у чорній рамці… Вічний біль. Вічна скорбота. Не заростає стежка до могил афганців, спогади про них живуть у пам’яті людей.

За майже 10 років бойових дій, на цвинтарях України з’явилося понад  три тисячі свіжих могил з юними обличчями на фотографіях.

Навіть на могильних плитах довго забороняли писати справжню причину загибелі, байдуже посилаючись на інтернаціональний обов’язок, від чого вмить посивілим батькам було вдвічі важче.

Закінчилась війна. Багато молодих воїнів-інтернаціоналістів були нагороджені орденами і медалями. Але найвищою нагородою для тих, хто уцілів, є життя, а для загиблих – пам’ять.

       17 лютого в бібліотеці-філії №3 Стрийської МЦБС до річниці виведення військ з Афганістану проведено урок мужності "Афганістан - мій біль, моя пекуча пам'ять". В затишній читальній залі зібралися усі небайдужі,  щоб віддати данину шани полеглим на чужині нашим землякам. На захід запросили секретаря Стрийської спілки ветеранів Афганістану   Романа Кіндратишина та його бойового побратима  Ігора Кравця. Вони  розповіли про Афганську війну, яка  їм  закарбувалася настільки, що деколи є відчуття, ніби тільки недавно повернулися з чужини, де змушені були виконувати так званий  інтернаціональний обов’язок.   Роман Кіндратишин - відомий Стрийський письменник, дипломант регіонального конкурсу авторської поезії "Моя Україна" (Стрий, 2000р.).

Автор книги поезій  "Пророслі тернами" (Стрий, "Щедрик", 2005р.)  В його творчому доробку  книга про події в Афганістані "Карпати - Гіндукуш". У ній  щоденник – повість, оповідання, новели, поезія, нариси, спогади, есеї, роздуми, фото. Її доповнюють розповіді про афганців Стрийщини. 

     Незабаром вийде у світ третя книга автора.

  Слово мав співорганізатор заходу, голова ГО "Правда. Віра. Перемога" Ігор Брик, який  звернувся до присутніх з словами подяки за пам'ять про цю страшну війну, а ветеранам - афганцям та їх бойовим побратимам  вручив подарункові сертифікати. 

    Хвилиною мовчання вшанували світлу пам'ять тих, хто віддав своє життя, увійшовши у безсмертя.

     Закінчилася десятилітня ніким і нікому не оголошена трагічна війна. Але в людській пам’яті вона буде жити довго, тому що її історія написана кров’ю солдат і сльозами жінок та матерів, обелісками з залізними зірочками та піснями, які увірвалися в наше життя фронтовим вітром.

Летять, відлітають у вічність роки і скільки б їх не минуло, не зітруть у нашій пам’яті імена воїнів-афганців.

Світлини під час заходу...

Ігор Кравець та Роман Кіндратишин 

Ведучі  Олена Марченко
   та Оксана  Котик

       

Виступає Ігор  Брик

На завершення фото на пам'ять!

До 125 - річчя від дня народження Павла Тичини

     Відзначаючи 125-річницю від дня народження П. Г. Тичини, ми маємо можливість ще раз звернутися до геніальної особистості державного та громадського діяча, талановитого поета-модерніста, який зробив значний вклад у розвиток української літератури першої половини ХХ ст.

     Не кожному так таланило в житті, як Павлу Тичині. Він має навіть не один, а два дні народження. Ще й досі сперечаються, який з них вважати офіційним: 23 січня 1891 року (11 січня за старим стилем – день, коли поет з’явився на світ) чи 27 січня 1891 року (як офіційно зазначено в його автобіографії, написаній поетом у 1924 році). Отак і святкують не одним днем, а тижнем народження видатного українського Кларнетиста, який своїми сонячними енергіями вніс нове слово в українську поезію ХХ століття.

     Павло Григорович з’явився на світ в мальовничому селі Піски Бобровицького району Чернігівської області в родині священика. Образ рідного краю займає велику частину поетичного доробку Тичини, який з дитинства привчався любити все українське.

     Батьки юного генія зробили величезний внесок у його майбутнє: Григорій Тимофійович Тичина окрім церковного приходу займав ще й посаду вчителя у школі грамоти, де дитиною Павло отримав свої перші знання.

         Мати Марія Василівна Тичина прищепила дорогому сину любов до українського слова, навчала його народним пісням та думам. Павло Тичина виростав не лише в любові великої сім’ї (крім поета батьки мали ще 9 дітей), але й у великих злиднях. 

     Змалку Павло Григорович виявив інтерес до музики, віршованого слова та малювання. Частково бідність, частково таланти хлопця змусили батьків віддати 9-річного сина до Чернігівського духовного училища (1900—1907 рр...). Згодом Тичина вступив до Чернігівської духовної семінарії (1907—1913 рр...), після її закінчення поїхав навчатися до Київського комерційного інституту, який, в результаті, так і не закінчив (1913—1917 рр.).

     Як поет Павло Тичина починав у 1906 році, коли його поезія викарбовувалась із наслідування народних пісень та творів Т. Г. Шевченка, почасти під впливом Олександра Олеся та Миколи Вороного. Перший відомий нам вірш Тичини – «Синє небо закрилося…» – датовано 1906 роком. Пізніше поет, переглядаючи свій архів, так відгукнувся  про цей вірш: «Подивишся – аж смішно». Товаришем Тичини в семінарії був Василь Елланський – в майбутньому – відомий український поет Василь Еллан-Блакитний. Значний вплив на формування Тичини-поета мало його знайомство з Михайлом Коцюбинським, літературні «суботи» якого він відвідував з 1911року. На одному із таких літературних вечорів, Коцюбинський сказав: «Серед нас справжній поет!».

     У 1912 році світ вперше побачив тепер відомий усім вірш Тичини «Ви знаєте, як липа шелестить» в першому номері «Літературно-наукового вісника». З того часу новатор українського віршованого слова не сходив зі сторінок газет та журналів: друкувався в газеті «Рада», журналах «Світло», «Червоний шлях», «Рідний край», «Українська хата», «Основа» та ін... Протягом 1913— 1914 pp... він публікує оповідання «Вавилонський полон», «Богословіє», «Спокуса».

     Підсумком творчої діяльності молодого Тичини стає переломна збірка поезій «Сонячні кларнети» (1918), пройнята сонячною вірою в життя, людину, в рідний знедолений народ. В ній з’являється своєрідна українська версія символізму, вимальовується неповторний стиль Тичини, який отримав власну назву – кларнетизм. Ця книга одразу поставила 27-річного поета поруч із першорядними митцями новочасного українського відродження.

          Про Тичину писали як про генія, що ні на кого не схожий, поета слов’янського й світового масштабу. Проте вже 1924 з’явилися перші голоси про «злам» Тичини. Є. Маланюк констатував: «Від кларнета твого – пофарбована дудка зосталась».

     Р. Харчук констатувала появу характеристики нової доби – «комплекс Тичини» – між ідентичністю українською і її радянським варіантом. Ніхто не міг зрозуміти, як таке могло статися з Ним? Звичайно, ця змiна відбулася не за один день. Так, між збіркою «Вітер з України» (1924), в якій поет ще намагався зберегти обличчя, й «Чернігів» (1931), що є стовідсотковою агіткою, – сім років без жодної збірки. Обсяг написаного протягом цього часу невеликий. Влада зламала Тичину, зламала юну душу поета-музики, забезпечивши його державною славою і пошаною, але, окрім того, жагучою ненавистю одних і співчуттям інших… 

    Помер П. Г. Тичина 16 вересня 1967 року в Києві. Похований на Байковому кладовищі в Києві.

   В бібліотеці-філії №3 з нагоди 125-річчя від дня народження Павла Тичини оформлена книжкова виставка « О рідне слово, хай тобі щастить!»   27 січня  в СЗШ №3 з учнями 10 класу  проведено поетичний калейдоскоп «Лицар української поезії».

Бібліотекар О. Котик розповідає про життєвий і творчий шлях поета

Декламування вірша " О, панно Інно!.."

Голосне читання віршів зі збірки "Сонячні кларнети"

Користувач бібліотеки Р.Бондаренко ознайомлюється з книжковою виставкою

 Тичина, якого знають усі. Тичина, якого так ніхто і не пізнав… Бувши одним із 13-ти дітей у родині простого дяка, самотужки вивчив 15 мов, перекладав іноземних класиків, мав прекрасний голос і слух. Декламуючи поезії, ми спробували торкнутися дивного світу поезії Тичини, відчути її серцем і осягнути розумом, переконатися у її неординарності...
    Музичність поезій Павла Тичини викликала захоплення не лише в часи їх творіння, але й майже через дві сотні років. Це свідчить про те, що сучасний читач може не лише прочитати твір мистецтва, але й «почути», відчути його в собі. Тому це ще раз доводить майстерність Павла Тичини не лише на поетичній ниві, але й як обдарованого музиканта. Слова в поезіях – це не просто слова, а ноти, звуки музичних інструментів.

А той третій празник - святе Водохреща...

Хай свята водичка скропить ваші личка

і окропить ззовні, щоб були здорові!

Хай окропить хату, щоб в ній зла не знати!

Скропить всю родину, щоб жила щасливо!

Колись на світанні сам Христос хрестився в річці Йордані!

Стукає у двері Старий Новий рік!!!

Новий рік – веселе свято, і ми, українці, ніколи не упустимо момент відсвяткувати його двічі. Завдяки зміні Юліанського календаря на Григоріанський, з 13 на 14 січня можна ще раз відчути магію новорічної ночі.

   В Україні здавна Новий рік вважався найсвітлішим та найвеселішим святом: по-перше , після Різдва закінчувався досить строгий піст, а по-друге, у це свято прощалися всі образи і непорозуміння, і починався новий життєвий цикл .

Переддень нового року називали Щедрий вечір. Святкування пов’язане з дохристиянським язичницьким звичаєм. День напередодні Нового року присвячений преподобним Міланії (Меланки або Маланки) та Василю. А Щедрим його назвали тому, що кутю, приготовлену у цей день, на відміну від різдвяної, можна було заправляти смальцем, вершковим маслом, вершками або молоком.

У Новий рік прийнято готувати безліч страв, вважаючи, що чим більше страв на столі, тим щедрішим обіцяв бути наступний рік.

На новорічному столі обов’язково мають бути страви зі свинини. Адже Василь, який у християнстві став святим, був покровителем свиней. Крім того, ця тварина традиційно вважалася символом родючості і достатку.

А от їсти птицю і рибу в новорічну ніч було поганою прикметою, бо вважалося, що щастя «полетить» або «попливе» з будинку .

Дівчата пекли й обрядові булочки – балабушки, за якими ворожили на судженого. Балабушки розкладали на лавці і запускали голодного собаку, чию балабушку він схопить першою, та дівчина першою і вийде заміж. Подавали до столу і вареники з «сюрпризами»: всередину кожного вареника додавали різні незвичайні «начинки». Якщо комусь попадалася борошно – це до мук , квасоля – до дітей , ґудзик – до обнови, цукор – до хорошого життя, сіль – до важкого життя, перець – до несподіванок, мотузочок – до дороги, копієчка – до грошей.

Доброю прикметою вважається, якщо за столом збереться парна кількість гостей. Якщо так не виходить, господарі повинні поставити порожню тарілку. Коли всі починають їсти, не можна вставати з-за столу, у господині усе має бути під рукою.

   Дуже важливо, щоб одяг цього дня був ретельно випраний і чистий. А після вечері треба було обов`язково зайти до сусідів і попросити один в одного прощення за можливу провину, щоб Новий рік зустріти в мирі і злагоді.

Святкування зазвичай було веселим , і гості сиділи до півночі. Молодь ходила всіх вітати і засівати пшеницею, бажаючи щедрого Нового року. Дуже добрий знак, коли зернята впадуть не тільки на паркет чи килим, а й на господарів (як свята вода) — тоді треба чемно вклонитися. Господарі давали посипальнику що-небудь у подарунок, а розкидане ним зерно ретельно збирали, зберігали до весни і при посіві змішували з іншим насінням.

   А ще вранці в день Нового року першим до хати мав зайти чоловік, це віщувало щастя. Жінкам 14 січня взагалі не бажано ходити у гості. Також 14 січня не можна давати в борг, бо тоді цілий рік будеш сам потребувати грошей.

З Різдвом Христовим!!!